Отож, зустрілися на майданчику між Високим Замком та Лисою Горою Трьома екіпажами (Ігор Undefead та Микола на Ssang Yong Kyron, Сашко на чуді радянського автопрому УАЗ, ми з Петром на японо-тайландському L200). Стартували з с. Пониква.
Потім за с. Переліски трохи блуданули, але виїхали на постійний маршрут.
До г.Камяна веде добротна лісова дорога.
Одразу ж на горі побачили шанці і як тільки-но приклали металушукач почули сигнал.
Патрони, шрапнель, осколки.
Взагалі, всі ліси вздовж і впоперек скопані окопами, видно залишки сховок для техніки і т.д.
Незабаром перша бойова втрата. В Сашка на уазіку ламаються хаби і бобік вигрібає задніми 35-ми "сімексами". І то так нічого вигрібає. Далі спробували знайти дорогу на скелю Чортів Камінь, але "генштаб" завів нас в непролазні хащі. Вже було досить пізно, тому вирішили їхати на місце запланованого нічлігу.
Броди, що зустрічалися на нашому шляху долалися з легкістю. Богу дякувати дощ який падав зранку на наситив землю достатньо вологою, тому їхалося дуже добре навіть мені на АТ ґумі.
За якийсь час Ігор помітив, що мій амортизатор бовтається під машиною. Залазимо, прикручуємо.
Всьо чотко - їдем далі. Біля Сашкового уазіка, навіть якщо він тільки з заднім приводом, почуваєш себе як дитина біля батька. Але тут ще одна халепа - до Сашка телефонують і він мусить терміново нас залишати
Немає виснажливішого оффроаду, ніж їзда по полю з такими, знаєте, купинами. Не то кроти, не то мурашники. Нарешті знаходимо наше місце нічлігу: озерце, осінній ліс, одним словом - благодать.
Весь час намагався уявити собі як велись бої в цій сьогодні майже безлюдній місцевості, наскільки залюднена була вона тоді, скільки техніки тут "працювало"? Як було тоді невинному місцевому населенню, що гинули тільки тому, що дві системи ділили світ?
Вечір в доброму товаристві. Мужчини кулінарять. Навіть білочка прийшла. Справжня.
Зранку вирушили на г. Жбир, де з ініціативи "Студентського Братства" встановлено монумент воякам Дивізії.
Перший памятник висаджено в повітря у 1991-му радянськими спецслужбами.
Також було підірвано памятники Є.Коновальцю в Зашкові та С.Бандері (здається в Старому Угринові).
Звідти пробуємо проїхати на с. Жарків через ліс, але через якийсь час петляння впритул між деревами вертаємо на дорогу узліссям.
Памятний хрест односельчанам, що загинули воюючи в УПА, та тим, які були вбиті росіянами в 1943-45 роках.
Таких локальних памятників по Галичині тисячі.
До Гути Пеняцької нас вела добра лісова "автострада".
Село Гута Пеняцька населяли поляки.
На той час польська партизанка, представлена "Армією Крайовою" тісно співпрацювала з партизанами-комуністами. Село було одним з центрів їхньої підтримки. Взимку 44-го повз село проходив якийсь німецький відділ і хтось з села відкрив вогонь. Було вбито двох німців. Звичайно ж цього так не залишено і 28 лютого 1944 року село було спалено нацистами. Проте у 80-х польська пропаганда почала активно поширювати легенду, що село було "спацифіковано" дивізією СС "Галичина" та ОУН-УПА (це при тому, що за весь час ці структури не співпрацювали і не провели жодної спільної акції). Не треба бути професором історичних наук, щоб порівняти дату знищення села і період діяльності у цій місцевості Дивізії.
Але добрі люди поставили поряд і такий інформаційний щит:
Памятний знак жертвам польського терору.
Природа цих бродівських лісів просто фантастична. Величезні лісові масиви, особливо в цю пору розмальовані в усі кольори осені. Цікаве поєднання різноманітних рельєфних форм, приємні оку краєвиди.
Після Гути Пеняцької взяли курс на Підгірці. Але ж ми не шукаємо легких шляхів.
За якийсь час побачили, що дорога по якій ми їдемо ставала дедалі поросліша молодняком. Обсервація місцевості показала, що на протилежному боці струмка йде непогана дорога, тому треба туди. Першим почав переїзд Ssang Yong Kyron. Але бампер вперто не хотів вилазити на той бік. Після кількох спроб Ігор вирішив проїхати кілька метрів по струмку і виїхати там задом. Але не тут воно було. Вирішили, щоб я переїхав, а потім потягнув Кайрона. Моя "Ельвіра" постійно норовила засісти на пузо, хоч передні колеса вже були на тому боці. Отак фактично, четверо варятів засадили дві машини. Але якби того не було, то б не було бездоріжжя. Лапату вам в руки, панове. Скопуємо берег і L200 на тому боці. Витягування ривковою стропою теж не дало результатів. Беремо Ігорову зємну лебідку, привязуємо до дерева, знімаємо мій акумулятор - опля! Кайрон майже вибрався з болотяного полону. Ще ривок динамічкою і вйо! Їдемо далі.
На жаль, всі настільки були захоплені витягуванням з болота, що ніхто це не задокументував на фото. Є трохи відео, яке, сподіваюсь, незабаром змотуємо. Рубанина забрала десь 3 години нашого часу, тому в Підгрцях вирішуємо повертати до Львова, ще заїхати в Красне на дивізійний меморіал-цвинтар.
Могила одного з дивізійних священників-капеланів.
А за якийсь час провести другий одноденний етап розвідки (Підгірці, Гавареччина, давньоруське городище Пліснисько, монастир на Святій Горі, Сасів).
Технічна частина.
Для мене це, фактично, перший виїзд на бездоріжжя в товаристві інших машин, бо до того все було "соло". Якось в таких випадках відчуваєш себе впевненіше. Особливо коли є "прикриття" уазіка на 35" колесах . Переконався, що подальший план побудови правильний: легкий бампер, такий, щоб не вкрав кут виїзду, лебідка і ланцюги на АТ ґуму, як гідний замінник МТ. Захист двигуна треба переробити на більш "липопкодібний".
Ідейна частина.
Тема Української Дивізії "Галичина" зацікавила мене ще у 9-му класі, коли мені до рук потрапив календар періоду німецької окупації з закликом до мобілізації. Дідо (воював в УПА, псевдо "Черник") розповідав, що його стрийко був в "есесах". Тільки зомбі можуть сприймати історію однозначно. Для мене ці хлопці є героями. Так, вони добровільно одягли однострої ворога, але не для наживи, не для карєри, а з шляхетною метою, з розрахунком, що коли обидва монстри будуть взаємно знесиленими війною - створити українське військо і здобути Українську державу. Такий досвід ми мали в 1914, коли було створено леґіон Українських Січових Стрільців, а ті потім стали мілітарною основою ЗУНРеспубліки. Ті, хто вижили після червоного терору 1939-41 року в Галичині не могли ідентифікувати радянську армію як визволителів.
Незабаром, сподіваюсь, проведемо другу частину розвідки і складемо маршрут. Отож, запрошуємо зацікавлених.
