Почну з кінця. Ще не кінця, але... Тобто, почну з вчорашнього дня.
Але почалося все насправді позавчора. На "Карпатський Кордон" я не поїхав, через містичне втручання темних сил. Вирішили ми поїхати сімейкою в столицю. Білих Хорватів. Столиця називається Стільсько, зараз це типове зачухане галицьке село, де живуть "славних прадідів великих правнуки погані" - типові галицькі селюки, що і в вус не дують, яку земельку вони оруть. В ІХ-ХІ тут було місто величиною якщо не Київ, то як Галич точно. Але ми зараз не про історію.
Почаклувавчи над генштабівськими мапами та ґуґлівськими фотками "амєріканскіх спутніков-шпіонов" я склав приблизний маршрут. Зі Львова заїхали в Раковець, звідти на Поляни, а потім я хотів ламанутися лісами. Селяни сказали, що сполучення зі Стільсько немає, і навіть фіри туди не їздять. Проте один проїзд з села мені таки вказали, де можна спробувати. Починався він з затяжного підйому розбитого якимись лісовозами, на середині якого мене почало крутити і все б нічого, і дітям подобається, але... але от дружина, нічого з собою зробити не може. Вона в мене дуже спокійна, але в такий момент вона перестає себе контролювати і починає плакати. Набравши болта по самі яйця, я таки здався (не перед схилом, перед жінкою). і поїхав у Стільско селами.
На наступний день вирішено продовжити як кажуть поляки "wyprawy w terenie" і в рейд відправились найвідважніші з нашої боївки, а саме: я і діти. А ще мій кум з моїм похресником. Поїхали в протилежний бік від Львова, в Крехівський монастир чину св. Василія Великого.
Перша спроба зїзду на бездоріжжя виявилась ммм... не цікавою, оскільки після дощу дорога була розбита лісовозами і вела, судячи зі всього, тупиково на зруб. Вирішено звернути в иншому місці. Там ми вперлися в один шлагбаум, який відкрили, але далі був другий, на якому висів замок і... стояв пан лісничий з машинґвером. Він нам пояснив, що то угіддя лісництва і проїзд там тупиковий. Третя спроба таки була вдала і Ельвіра ніби заспівала, коли було включено передній міст і весело побігла вгору. Шляховказом для нас була навігаційна система склепана з зовнішньої НовнеймДжПіеС-антени, Garmin CSx60, нетбука ACER AspireOne, культової програмки OziExplorer та відсканованих 1:50000 генштабних мап.
Тепер, обережно, будуть емоції. Це моя третя спроба виїзду на бездоріжжя і втретє я це роблю однією машиною. Ні в яких "покатушках" ніколи участі не брав і навіть не спостерігав збоку. Я досить багато гір та рівнин сходив ногами, тому маю деяке розуміння місцевості, орієнтуюсь в топографії, маю досвід керування легковими авто (в т.ч. 5 місяців повнопривідним ) Я довго мріяв про джип і моя мрія здійснилася. І от я роблю те, що я так довго хотів. Так, це щось абсолютно інше, це потреба постійної, підкреслю ПОСТІЙНОЇ концентрації уваги, це постійні і розтягнуті в часі інєкції адреналіну, це пістійне прийняття рішень і миттєве реагування. Дорога була типова лісова з колією ГАЗ-66 місцями поросла, місцями заболочена, петляюча. Згодом вона виїхала на рівнину, де стояли апокаліптичні гігантські чани, що диміли (Кін-дза-дза якесь, блін) Біля них ходив темношкірий чоловік, думали, що то циган, а то був просто вугляр у респіраторі. До монастиря залишалося ще добрих три чверті шляху. Поки кум з дітьми розпалював вогонь, я пішов на розвідку, оглянув колії, цього разу глибші зілоуралівські. Виявилось, що за кілометр звідси військова частина (новояворівський полігон), але чоловік сказав, що туди ми не доїдемо. бо вчора якийсь джип вже там застряг, то його витягували. Скажу вам чесно: завжди є спокуса розвернутися і поїхати зворотнім шляхом. Завжди. І так ціле життя...
Ми таки проїхали ті колії, доїхали до військової частини а звідти або далі рухаємося, або бетонкою до цивілізації. Ні! Далі! Діти тішаться і балдіють. Направду стрьомно стало, коли побачив сліди від "Сімексів", а згодом намальовані цифри на деревах. Тут було вже якесь джип-орієнтування і тут їздили круті чуваки на крутих машинах з лебідками і всіма прибамбасами. Місцями на схилах дорога висковзувала з-під колес і норовила скинути нас в колію, місцями ми повзли на пузі грмогучи всіма чотирма як перші пароплави. В якийсь момент я зрозумів, що Ельвіра отримала перші бойові шрами і в мені помирає ЦЛКП ("ценітєль лако-красочного покритія").
Що я вам можу сказати про машину. Я не маю особливо з чим порівнювати, не маю досвіду, але скажу одне, я, вибравши це авто зовсім не сподівався і не розраховував на такі технічні можливості, прохідність та позашляховий потенціал. За всю дорогу ми так ні разу і не вгрузли, не зависли на череві. При елементарній доробці (захист дна, пороги, зад-перед), "правильній" ґумі (в мене BF Goodrich All Terrain 265/75/16) Mitsubishi L200 здатна на неймовірне.
ЗЗгодом ми виїхали на гарну лісову дорогу що спускалася вниз, через якісь покинуті сади, поодинокі могильні хрести і от ми на місці. Неймовірної краси місцевість порізана глибокими ярями, по дні яких течуть струмки, розділені стрімкими відрогами. Неймовірного смаку та сили вода з цілющого джерела. А потім перекуска, відвідини самого монастиря і додому асфальтом. ПО дорозі назад навпроти їхала колона литовських джиперів - мабуть вертались з "Карпатського Кордону". Ех...
