Ідея поїхати на Лемківщину, або, як кажуть лемки Лемковину виникла спонтанно. При наявності шенегенських віз та відсутності часу це те, що треба. Ні в мене ні в дружини лемківського коріння немає, але я завжди з симпатією ставився до лемків (хоча Галичани їх недолюблюють. Та й кого вони люблять? B)J ), дуже любимо лемківську культуру, а особливо пісні, які, вважаю, наймилозвучнішими зі всього українського фольку. А ще, всі вони про секс.
Важко уявити, що людям, які жили тут тисячоліттями і прийняли християнство ще тоді коли Володимир Великий деревяним мечем бавився (966р.), в один момент сказали пакувати найнеобхідніше і порозвозили по цілій Україні та на західні терени Польщі. Останнім повезло більше, бо за якийсь час вони мали змогу повернутися.
Виїхали зі Львова раненько, через дві години жахливою дорогою доїхали до митного переїзду за Хировом. Кордон, можна сказати проскочили і взяли напрямок на Устрики-Дольні. Шкодую, що не напомпав колеса до 2,2 атм, бо дорога була всюди добра.
Озеро Солінське.
За якихось 175 км від Львова знаходиться дуже гарне озеро, точніше став де польські посполиті відпочивають. Найзаможніші плавають на яхтах. Біля села Соліна за комуністичної Польщі звели величезну греблю і примусили воду освітлювати людям. Не знаю, який толк з цієї ГЕС та чим заплатила за це природа, але вийшло гарно.
Цього разу як і кожного разу, я не перестаю дивуватися як далеко пішли оті “гендлярі” що привозили до нас жувачки “Турбо” і вивозили телевізори “Електрон” на фіатиках-малюхах. Періодично я буду повертатися до цих “веселих” спостережень, але скажу, що в нашій країні є один великий позитив, що втрачає Польща і що втратила Європа взагалі. Ми можемо їхати куди хочемо, йти куди хочемо, в нас не має шлагбаумів та табличок “Wstep Wzbronionyj”, “Zakaz zajazdu” і т.п., ми можемо розкаласти намет де хочемо… бо в нас веселий бардак. Тож насолоджуймось цим, бо скоро все розхапають лозинські і будуть нас порушників відстрілювати.
Сянок. Гарне меленьке “концептуальне” містечко з типовим Ринком, магістратом, замком.
Є українська греко-католицька церква. Варто оглянути сканзен народної архітектури лемків, бойків та долинян. Львівський “Шевченківський Гай” суттєво недотягує і по рівню доглянутості і по кількості експонатів. В самому сканзені є навіть житнє поле, щоб перекривати стріхи “хиж”.
Заночували в наметі, десь за кілька кілометрів від дороги на якомусь пасовищі оточеному лісом.
Дукля. Лемківське містечко де за Б.-І. Антоничем “народився Бог на санях”.
Особливо не вразило, хоча для галочки відвідали. По дорозі заїхали в “Пустелю св. Яна з Дуклі”.
Соромно, але навіть не знав, що цей святий – покровитель Львова і саме його чудесне обявлення врятувало місто від розгрому військами Богдана Хмельницького.
Потім поїхали в село Зиндранова, де ще в 60-х роках не дивлячись на протистояння уряду ентузіастом Теодором Ґочем та його сином Богданом створено любительський музей лемківської культури. Поки було зачинено ми проїхали через село аж до останньої хати. З сателітаркою
Через сто метрів Словаччина. На цвинтарі могили з написами українською.
Найцкавіший експонат – Лемківська Стіна Плачу, на якій зібрані хрести зі знищених і спалених поляками лемківських церков.
По дорозі на Криницю побачили в долині Хирову Церкву. Не знаю чому, але вона нам сподобалась найбільше з усіх. Типово для лемківських церков три бані. Перша найбільша з дахом до землі – дзвінниця, середня – нава і остання, найменша – вівтар. Церкви огороджені круглим камяним, рідше деревяним парканом. Думаю, типовий відгомін язичницької космогонії.
Потім село Білянка. Лемків тут живе багато, тому й громада виборола право напису кирилицею назви при вїзді.
Теж гарна церква.
Потім село Лосьє. На превеликий жаль погода в цей день була паскудна, тому нікого не зустріли і ні з ким не поспілкувались. Хіба якийсь хлоп йшов попри нас і привітавси “Христос Воскресе!”. Гарно.
Далі через Вавжку на Криницю.
Криниця. Курорт мінеральних вод. Більше – у Вікіпедії.
Заночували у приватній садибі за 50 зл. (150 грн.) за кімнату. В найближчій корчмі влаштували собі святкову вечерю смачнющої лемківської кухні (120 грн) так що ледве викотились.
Ще одне наше спосереження це польські kobiety. Важко зустріти якусь серед них нечувару. Найкраще слово для опису – доглянуті. Бездоганні зачіски, манери, посмішка. І невдавана ввічливість.
Попри мінеральні води Криниця має ще один символ - лемко художник примітивіст Никифор Епіфаній Дровняк. Для ознайомлення – польський фільм “Moj Nikifor”. Суппер.
І ще один провтик – понеділок музеї не працюють
В греко-католцькій церкві була ранкова Літургія, після якої поговорили з місцевими парафіянами. Оскільки кум просиф знайти віллу “У Петруся”, що належала колись його виселеному з Криниці дідові, бо “Вілла дєда – моя вілла!” J Але фактів було замало не те, що для нотаріального підтвердження права на власність, але й для віднайдення її. Попили різної мінералочки, помилувалися архітектурою польської “Ворохти” і в дорогу додому.
Верталися частково через Словаччину. Кожного разу коли без зупинки пересікаєш оті неіснуючі вже КПП між європейськими країнами починаєш краще розуміти, що таке бути вільним і жити у вільній країні.
У своєму маршруті ми уникали центральних трас, так само і в Словачиині нас вели вузенькі, але добре заасфальтовані дороги через ліси. І тут нам теж застрічалася лемківські церкви (трошки інакші) та написи сіл кирилицею.
Німецький цвинтар другої світової. Ніяких тобі гакенкройців та штандартів Третього Райху, тільки шана померлих.
Долина смерті. Дуклянська акція одна з найкривавіших тої війни.
Реконструкція з використаннням сучасних засобів.
Якщо ви “гидуєте” проживанням у наметі – не бійтеся. Навіть у найглухіших і найвіддаленіших селах можна знайти обійстя зеленого туризму “aroturystyka” і переночувати, або й пожити за цілком помірні гроші. На кожному кроці зустрічаються туристичні вкізівники, піші та вело-маркування трас.
Сумно, коли думаєш про долю кожної лемківської родини, про ці прекрасні землі, що так ніколи і не стали нашими. Вже по приїзді ROST, розповів мені про переселених лемків, що жили поблизу його прикордонної застави. Ті деколи підходили до колючого дроту і з сумом довго дивилися на той бік “де поіржавили хрести, на могилах дідів”.
Через обмежений час замало було місця для медитації над неперевершеними краєвидами, на спілкування з людьми. На жаль, не відвідали рідне село Антонича. Але загалом – враження більші ніж сподівались.
